Дмитро Филимонович Красицький
Непроста доля випала цьому чоловiковi. Народився на початку XX ст. 1901 року. Винiс двi вiйни, революцiю, не дожив до початку III тисячолiття лише 11 рокiв. Народився 7 листопада 1901 року в с. Зелена Дiброва в прабабки Катерини. Але того ж року сiм'я переїхали в с.Свинарку (сучасну Петропавлiвку), де батько влаштувався на роботу в Горобiвський лiс полiсовщиком. 8 рокiв хлопчик живе серед краси лiсу. Може, вже тодi формувало у майбутнього письменника певне свiтосприйняття: фантазiя, спостережливiсть, лiрика.
Першi дитячi враження, що запам'яталися маленькому хлопчиковi, були згадки про Шевченка. Його вiршi читав батько. А коли в 1906 роцi їх навiдав Фотiй Степанович Красицький i подарував батьковi портрет Шевченка, його уява про славетного прадiда була пiдкрiплена образом, що розташувався в хатi поруч з самим Icyсом Христом.
У 1908 роцi сiм'я Филимона Красицького повертається в Зелену Дiброву, бо настав час вiддавати дiтей до навчання. Тут, в оточеннi родини, постать казкового прадiда почала набувати реальних рис. Запам'яталася i поїздка до Керелiвки 1909 року до Петра Микитовича Шевченка, племiнника Шевченка по брату Микитi. А до Петра Микитовича гостювали часто Леся Українка, Олена Пчiлка, Христя Алчевська, Борис Грiнченко. Мале хлопя зачаровано вслухалося у розмови дорослих. Вiдвiдали i мiсце, де стояла хата Шевченкiв та могилу матерi Шевченка у вишневiм садочку.
Додому в Зелену Дiброву поверталися разом з шанованими гостями, якi побажали вiдвiдати могилу старшої сестри Катерини.
Потiм, за довге життя Дмитро Филимонович матиме незчисленнi зустрiчi з яскравими людьми, але та перша була, без сумнiву найнезабутнiша, найвразливiша.
У тому ж роцi Филимон Якимович вперше повiз сина в Канiв. Цю поїздку малий Дмитро запам'ятає назавжди. Врiзалися малому хлопцевi подробицi: як везли з батькiвщини землю i кидали її на могилу, як стояли бiля високої могили, як на власнi очi бачив свою наречену свого прадiда Ликеру Полусмак, яка з 1904 року назавжди оселилася в Каневi (мiсце останнього спочинку Ликерi). Потiм за своє життя вiн ще чотири рази зустрiнеться з нею i запише свої дитячi спогади про Шевченка.
По закiнченню 4 груп початкової школи з вiдзнакою про успiшне навчання Дмитро їде до Києва до дядька Фотiя Красицького художника. Батько мрiяв, щоб Дмитро продовжував навчання, але коштiв на навчання не було.
Фотiй Степанович пiдняв клопотання перед Полтавським земством про надання правнуковi Шевченка стипендiї. Земство задовольнило прохання i перерахувало кошти на Керелiвську другокласну школу.
Наступнi 8 рокiв Дмитро житиме серед родини Шевченкiв у Кирилiвцi. Мешкатиме у Петра Микитовича. Вже тодi серйозно починає цiкавитися шевченкознавством. Записує спогади людей, згодом частково використовує їх у своїх творах. Саме вони були покладенi в основу його майбутньої працi "Гiлки Шевченкового роду", яка друкувалася окремими роздiлами в лiтературних виданнях.
Згодом, коли другокласна школа набула статусу семiнарiї, видавав журнал "Як умiєм, так i пiєм", друкував вiршi.
З 1921 року вiн стає студентом Київського вищого iнституту освiти, живе в родича Фотiя Степановича Красицького на Приорцi.
А 1922 року достроково йде до лав Червоної Армiї. Пiсля армiї працює на рiзних, посадах: вчителем, начальником шкiльного вiддiлу, iнспектором полiтосвiти, директором першого драмтеатру "Шевченкiвць".
У 1929 роцi в числi 25-тисячникiв Дмитра Филимоновича послали в село, де до 1934 року працює директором Колгоспного Унiверситету Вищої колгоспної школи.
В 1935 роцi повертається до Днiпропетровська, де працює в Гiрничiм iнститутi. У першi роки вiйни працює на рiзних керiвних посадах полiтосвiти". Згодом пiсля курсiв їде на фронт. Воював у складi Степового, Воронезького, III Українського фронтiв.
Пiсля звiльнення Правобережної України призначають його деканом iсторичного факультету Днiпропетровського Унiверситету, директором iсторичного музею iм. Д.I.Яворицького. Саме про iсторiю роду його знаменитого дiда розповiв Красицькому академiк Д.Яворницький.
Пiсля вiйни у складi комiсiї ЮНЕСКО їде до переможеної Нiмеччини i займається пошуком та поверненням на батькiвщину нацiональних музейних коштовностей.
У 1946 роцi остаточно оселяється в Києвi i працює директором Києво-Печерської Лаври, директором будинку-музею Т.Г. Шевченка, потiм зам. наукової частини музею Шевченка АНУ УРСР.
Дмитро Филимонович 23 роки працював членом редколегiї журналу "Людина i свiт", членом методичної ради товариства "Знання". Письменник надрукував бiльше 500 статей, нарисiв.
Написав книжки "Дитинство Тараса", "Юнiсть Тараса", (1960 р.), "Тарас - художник" (1971р.), "Смерть i похорони Шевченка" (1961 р.), "Великий Кобзар у пам'ятi народнiй" (1961 р.), "Тарасова земля" (1962р.), "Дiтям про Шевченка" (1962 р.), "Роздуми над словом Шевченка" (1963 р.), "Тарасовi свiтанки" (1967 р.), "I оживе добра слава" (1986 р.). Сотнi лекцiй, зустрiчей провiв Д.Ф. Красицький у рiзних куточках України, Києвi, Москвi.
Красицькi - нащадки сестри поета Катерини - зберегли особливо багато подробиць iз життя Тараса Шевченка, якi i лягли в основу книжки її правнука Дмитра Красицького "Тарасовi свiтанки" (Мал. Й. Дайца та iн.- К.: Веселка, 1989.- 264 с.: [8 арк. iлюстр.]). Повiстi "Дитинство Тараса", "Юнiсть Тараса" та "Тарас - художник", що увiйшли до цiєї книжки, складають розповiдi небожiв поета - Петра Микитовича Шевченка та Якима Антоновича Красицького, землякiв i друзiв великого Кобзаря. [1]
У Зеленiй Дiбровi востаннє побував у 1982 роцi. Зустрiвшись iз учнями школи, подарував портрет Т.Г. Шевченка, який знаходиться у вестибюлi школи.
Своїми спогадами про Дмитра Красицького дiлиться Людмила Красицька - Президент Фонду iменi Тараса Шевченка, почесний громадянин села Зелена Дiброва.
Прозовi твори Дмитра Красицького про Шевченка
Рідкісне фото Дмитра Красицького із учнями школи села Храмівка
1. Iз статтi В. Климентовської "Тарас Григорович Шевченко (1814-1861)"
Галина Дзюба,
вчитель української літератури,
завідувач краєзнавчого музею.