ЧЕРЕЗ ПОРОГИ ДО ХОРТИЦI

Спогади

Так уже сталося, що шiсть останнiх рокiв життя мого дядька, правнука Т.Г.Шевченка по сестрi Катеринi, письменника Дмитра Филимоновича Красицького промайнули в усiй своїй повсякденностi на моїх очах.

Вiрнiше, так уже менi пощастило.

Пощастило, бо й сам вiн був особистiстю непересiчною, i вiк свiй прожив у вирi подiй непересiчних. Та й оповiдачем був неабияким - артистичним, з тонким почуттям гумору.

Про що тiльки не довелося менi вiд нього почути. Про зустрiчi з Лесею Українкою i нареченою Т.Шевченка Ликерою Полусмак, iз Задонським та Маяковським, про його арешт 1937 року i про вiдчайдушний вiзит до Сталiна з клопотанням повернути в Україну захалявну книжечку свого прадiда та багато iншого.

Щоразу пiд враженням вiд почутого я гаряче заводила мову про нагальну потребу не зволiкати записати i видати усе те багатство. У вiдповiдь на що Дмитро Филимонович хiба лагiдно всмiхався. Певно, вiн i сам це добре розумiв, однак за iншими клопотами не встигав. 1989 року його не стало. Та полишилися деякi окремi коротенькi нотатки, вдалося покласти на папiр дещо з почутого вiд нього i менi.

На разi хотiлося б ознайомити читача з однiєю iз найяскравiших сторiнок життя Дмитра Красицького, що полишила незабутнiй слiд у його душi та пам'ятi, до спогадiв про яку вiн звертався дуже часто, невтомно переповiдаючи тi давнi подiї як у родинному колi, так i на широку аудиторiю. То були його спогади про доволi тривале й близьке спiлкування з видатним вченим-подвижником, людиною-легендою ще за життя Дмитром Iвановичем Яворницьким.

Їхнє знайомство вiдбулося 1924 року. Офiцер Червоної Армiї Дмитро Красицький (по закiнченнi iсторичного факультету Київського унiверситету рекрутовано до армiї) в складi 89-го Чонгарського полку по кiлькох мiсцях бойових дiй проти формувань Махна опинився в мiстi Катеринославi (вiд 1926 р. Днiпропетровськ). Опiкуючись питаннями лiквiдацiї неписьменностi серед вiйськових, вiн нудився своїми службовими обов'язками i мрiяв про повернення до цивiльного життя та про роботу за фахом.

Природно, що при першiй же нагодi вiн вiдвiдав дуже популярний тодi на Катеринославщинi знаменитий "музей Поля" й, захоплений дивовижними колекцiями, став його завсiдником i майже щотижня, ще задовго до вiдкриття музею, долучався до чималого гурту, помiж якого зовсiм невдивовижу були люди в селянських свитах або кожухах.

Тут варто зазначити, що поширена в народi назва "музей Поля" стосувалася Катеринославського музею старожитностей, заснованого коштом середнього достатку помiщика Олександра Поля. Останнiй заповiв його мiсцевiй громадi. З 1902 року музей очолив Дмитро Iванович. Протягом бiльш нiж двох десятирiч ученому вдалося створити унiкальну за своєю науковою цiннiстю експозицiю. Закоханий в українську iсторiю, захоплений музейною справою, Дмитро Iванович залюбки проводив екскурсiї особисто. Власне, заради саме таких його екскурсiй їхали, йшли пiшки, часом здалеку, численнi вiдвiдувачi.

- Одного разу, пiд час подiбної екскурсiї, - розповiдав Дмитро Филимонович, - хтось звернувся до мене на прiзвище. Яворницький вмент стрепенувся, швидко вiдшукав мене в гуртi, поцiкавився: а чи, бува, я не родич вiдомого художника Фотiя Красицького? Я вiдповiв, що доводжуся йому небожем. "Отже, виходить, що Ви правнук Тараса Шевченка по поетовiй сестрi Катеринi!" - вигукнув вiн, i усi подивились на мене. Вiдтодi, завжди, коли я приходив до музею i зустрiчав там Дмитра Iвановича, вiн неодмiнно знаходив час на бесiду зi мною, - додає Дмитро Филимонович. Його зосереджене обличчя вияснюється, молодшає, i я вiдчуваю що враження вiд тих зустрiчей не померхли з роками, й вiн гордий iз того, як i колись, замолоду.

Та за мить мiй дядько замислюється, поринувши у загадковий, недосяжний для мене свiт минувшини, i з якимось жалем додає: - З чого б не розпочиналась наша розмова, Дмитро Iванович звертав її на музейнi справи, на проблеми наукового вивчення української iсторiї та культури. Найулюбленiшою ж його темою завжди полишалася Запорозька Сiч. Краще за нього нiхто з учених її не знав i досi не знає:

- А знаєш, як Дмитро Iванович розшукував експонати? - раптом хитро всмiхається Дмитро Филимонович. - Така винахiдливiсть!

i вiн розповiдає, як вчений заохочував до таких пошукiв людей: - Кожен, хто приносив якусь старовинну рiч, отримував перепустку на безкоштовне вiдвiдування музею. А пiд найбiльш цiнними експонатами вказувалися ще й прiзвища дарувальникiв. Яворницький дуже тiшився цим своїм винаходом, адже той сприяв залученню великої кiлькостi бажаючих допомогти в збираннi експозицiї. Власне, саме те їхнє вiдчуття причетностi до великої справи i пiднiмало музей до рiвня загальнонародного.

Пам'ятав Красицький з розповiдей Дмитра Iвановича такий випадок.

Якось iз вiддаленого села придибав до музею вже немолодий селянин. Один iз багатьох володарiв перепустки. Придибав, та й одразу до кабiнету Яворницького. Увiйшо

- Ось: хотiв ще раз поглянути на старовину козацьку нашу: так воно теє: оно що случилося:

Простягнувши руку, вiн розтулив жменю i показав якесь паперове лахмiття: - Чи бува не можна ще одного такого написати?

Виявилося, що за сорок верст дороги до музею чоловiк i незчувся, як стер у кишенi геть на шмаття свою перепустку.

- Чого ж не написати? Напишу, напишу: - одразу згодився вчений. - Але, може, ви, як вдруге надумаєте прийти, то що-небудь пошукаєте для музею?

- Воно то є: я б i цього разу принiс, так не подужати, важке:

- А що ж воно таке - важке? - загорiвся Яворницький.

- Та баба кам'яна у мене в перетицi: Стоїть аби дiтей сусiдських лякати:

Так одна з найцiкавiших скiфських стел iз селянської садиби, де її пристосували у господарствi, потрапила до музею.

Безумовно, Дмитро Красицький був правий, коли зазначав одержимiсть Яворницького в пошуках експонатiв музею. Вгледiвши щось цiкаве, вiн буквально втрачав спокiй i вже не мiг вгамуватися доти, доки не заволодiє тiєю рiччю. iсторiї придбання деяких експонатiв, почутi мною вiд дядька, бiльше скидаються на легенди.

Так, переконавшись остаточно, що нi в який спосiб не вмовити князя Урусова вiддати до музею родинну релiквiю, якою той пишався перед своїми гостями - козацький жупан часiв Запорозької Сiчi, вiн випросив той одяг начебто для наукового дослiдження. i зустрiвся Урусов зi своєю релiквiєю вже в музеї, у вiддiлi Запорозької старовини. Жупана прикрашав пiдпис: "Дарунок князя Урусова". Його сiятельству полишалося хiба що руками розвести.

Не в менш лукавий спосiб придбав Дмитро Iванович для музею ще один iз раритетiв - справжнi козацькi червонi штани, в якi любив виряджатися та видавати з себе хвацького запорожця такий собi помiщик-меценат на прiзвище Магденко. Володар розкiшних шароварiв був охочим до доброї чарчини, чим i скористався Яворницький, коли той панок напiдпитку заснув. Вiн "позичив" у нього козацьку релiквiю, натомiсть пiдклавши звичайнi в "дудочку" штани. А музей знову поповнився ще одним експонатом iз пiдписом: "Дарунок пана Магденка".

Доводилося моєму дядьковi бувати i вдома у професора. Вiн з приємнiстю згадував, як щедро пригощали його в тiй господi, як, угледiвши його ще здалеку, Дмитро Iванович голосно гукав дружинi: - А ну-мо, Серафимо, швидше вари борщ - до нас Дмитро Красицький прямує, - i, щиро радий гостевi, поспiшав назустрiч.

У тих розмовах зi своїм дядьком я цiкавилась геть усiм, i зовнiшнiм виглядом Дмитра Iвановича, i рисами його характеру.

- То був особливий, незвичайний в усьому чолов'яга, - вiдказував Дмитро Филимонович, - емоцiйний, худорлявий, дуже рухливий. Цiлеспрямований до самозабуття. Дарма, що вже давно ходив iз ковiнькою, бо дуже хворiв на ноги ще вiдтодi, як у 90-х роках побував у Туркменiстанi, куди його було вислано за неблагонадiйнiсть. i хоча бiль у ногах завдавав йому чимало прикрощiв, вiн не любив про це говорити. Коли ж хто-небудь необережно виявляв стурбованiсть його блiдiстю, вiдбувався жартом: - "То це мiй улюблений колiр!"

Вiдзначав дядько i надзвичайну артистичнiсть вченого, його властивiсть перевтiлюватись пiд час проведення екскурсiй, виступiв, лекцiй. В такi миттєвостi голос Дмитра Iвановича набував особливої виразностi, тембру, бринiв нiби натягнута струна, очi iскрилися, розповiдь ряснiла жартами, дотепами, прислiв'ями, кумедними бувальщинами i навiть мiцними козацькими примовками.

- Е-е-е, це зовсiм не тi екскурсiї, що тепер: Саме тому люди любили вiдвiдувати їх. i вiн про це знав, намагався проводити їх сам, хоча колектив у нього також був чудовий.

i Дмитро Филимонович перелiчував прiзвища так, нiби по тому не поминуло близько 70-ти рокiв: - Археологи Гуслистий, Рудинський, Добровольський, Бiлий, фольклорист та етнограф Кравченко, художник Строменко, ну i славетний Сластьон - художник, мистецтвознавець, етнограф.

Вкарбувалися назавше у пам'ять мого дядька й слова Яворницького як вислiд iз його численних мандрiвок вкраїнськими селами, власне, завдяки яким i вдалося пiдняти великому вченому неймовiрно потужний пласт фольклору та лексикографiї: - "Якби ви лише знали, що за люди зустрiчаються в наших селах! А скiльки усього знають! Де вже нам iз вами до них. Їм би вченими бути, а вони хрестиком розписуються: В однiй родинi я натрапив на бабусю, котра знала стiльки казок, що не вистачить нi паперу, нi сил усе списати. У неї був ще й дiдок. Такий собi, звичайний на вигляд. Мовчун великий. Коли ж я його розговорив, то що не слово - то цiлий рядок у словниковi, який я саме тодi укладав. Аж двi сотнi карток списав! Та ще й старовини рiзної не один зошит. А то, було, зустрiлася в однiм селi бабуся. Старенька зовсiм, однак голосу не втратила, чудово спiвала. Понад сто пiсень, яких ранiше нi вiд кого нiде не чув, записав вiд неї. Не баба, а мiшок золота! Живий фольклор! Взагалi, скажу вам, нема нiкого i нiчого мудрiшого i дотепнiшого од народу. Отак поговориш iз простою людиною й неначе сам чистiшим, розумнiшим станеш".

Отак, епiзод за епiзодом, поступово вимальовувався в моїй уявi образ унiкальної особистостi вченого. Але найсильнiше враження справили на мене спогади Дмитра Красицького про його мандрiвку пiд орудою Яворницького Днiпровими порогами до серця Запорозької Сiчi - острова Хортиця.

Зачинав вiн цю свою улюблену оповiдку здалеку:

- Рокiв зо три, як ми були знайомi: Я давненько чував, що Дмитро Iванович час вiд часу водить екскурсiї на Хортицю, але нiяк не наважувався напроситися. Допомiг випадок.

Видалася чергова вiльна недiля. Стояв теплий лiтнiй ранок. Сонце вже запалило золотом банi Преображенського собору на Соборнiй площi, тепер це площа Жовтневої революцiї. Бадьоро, у доброму настрої, я перетнув майдан i пiдiйшов до музейного подвiр'я. Музей мiстився в одноповерховiй, але чималенькiй, в стилi класицизму, будiвлi. Людей зiбралось чимало. Однi стояли купками, розмовляли, iншi блукали помiж кам'яних баб, яких тiльки на подвiр'ї розташувалося близько шiстдесяти. Я теж почав прогулюватись помiж них, але невдовзi зупинився бiля одного з гуртiв, де точилася жвава розмова про скiфську культуру, i приєднався до неї. Ми й не помiтили, як пiдiйшов оточений вiдвiдувачами Яворницький. Енергiйно змахнувши рукою, вiн запросив усiх до музею.

По закiнченнi екскурсiї Дмитра Iвановича закидали запитаннями, i лишень тодi я втямив, що той гурт, до якого я вранцi пристав, це сiльськi вчителi iсторiї та української лiтератури. Вони звернулися до вченого з уклiнним проханням зробити їм екскурсiю по Днiпрових порогах до Хортицi.

Дмитра Iвановича вмовляти не довелося, вiн одразу погодився i взявся пiдраховувати кiлькiсть бажаючих. Вгледiвши мiй благальний погляд, зарахував i мене.

Через тиждень, ще вдосвiта, я пiшки бiг десять верст до села Лоцманська Кам'янка, де на березi Днiпра було призначено мiсце збору.

Зiбралися вчасно.

Яскрава червона стрiчка вже оперезала зi сходу небосхили. Ще трохи, i на обрiї з'явиться золота макiвка сонця:

Обвiвши нас прискiпливим поглядом, Дмитро Iванович якось вельми серйозно поцiкавився, чи всi ми виконали його пересторогу - не вживати i не брати з собою оковитої. i лише пiсля того, як задовольнився вiдповiддю, попрямував до лоцманiв, що купкою стояли осторонь i стиха перемовлялися мiж собою. По тому, як вони зустрiли професора й говорили з ним, було помiтно, що для них вiн є людиною авторитетною i водночас своєю.

Незабаром нас запросили сiдати на дуба - великого човна на шестеро веслярiв. Мiсце за веслами кожному лоцман вказував особисто.

- Щоб усе добре сiдало, а все зле тiкало, - смiявся Дмитро Iванович, пояснюючи нам давнiй лоцманський звичай - власноруч розсаджувати людей. Останнiм у човен сiв вiн. Власне, i не сiв, а став перед нами, злегка спираючись на ковiньку.

Зайняли свої мiсця i лоцмани. Один коло iирлиги i двох весел - попереду, другий - бiля стерна.

Пожвавлення, збудження, передчуття чогось особливого, незвичайного опановувало нас усе сильнiше. Ми й незчулися, як наш дуб вийшов на фарватер Днiпра.

А сонце пiдбивалося все вище i вище. Тисячами дрiбних люстерок замерехтiла велика вода. Дмухнув в обличчя вологий легкий вранiшнiй вiтерець. Вiрилося i не вiрилося, що нарештi здiйснюється моя давня мрiя - проплисти порогами, вiдчути подих Запорозької вольницi i постати вiч-на-вiч iз грiзною стихiєю самому, як те легко й просто робили вiдомi своєю надзвичайною вiдвагою нашi прадiди-запорожцi.

Дмитро Iванович почав розповiдати:

Першi променi сонця падали на його блiде обличчя, воно полум'янiло, очi запально блищали, худорлявий професор видався молодим. i знову, як завжди, усi зачаровано ловили кожне його слово.

В уявi виникали колоритнi постатi колишнiх лоцманiв: Я неначе бачив їх - розважливих, кремезних, з пишними чорними вусами, у широких синiх штанях, пiдперезаних зеленими пасками, у чистих, бiлих, мов снiг, святочних вишиванках, що необмiнно вдягалися перед виходом на пороги. Так вони впевнено i весело, нiби на якусь прогулянку, виходять на герць зi смертю, а зазнавши невдачi, стрiмголов без жодного вагання кидаються у шалений потiк рятувати людей, якi тонуть.

Я слухав Дмитра Iвановича, i мимоволi спадало на думку, що та ж сама гаряча, нуртуюча козацька кров тече в серцi й нашого, не по роках невтомного, завзятого проводиря:

А вiн уже повертав нам iз небуття, пiдводив з руїн стародавнє запорозьке мiсто Самарь iз Мазепинською Новобогородицькою фортецею та Пустинно-Миколаївським монастирем, вiд яких зосталися тiльки щербатi залишки товстих стiн, давно порослi бур'янами.

Небавом, пiсля Новомосковська, на нас чекав перший порiг - Кодацький.

Дмитро Iванович обернувся до правого берега.

- О-о-он де стояла знаменита Кодацька фортеця: Побудував її ляхам Боплан 1635 року. Та повсталi козаки на чолi з Сулимою майже вiдразу її й зруйнували. Коли ж по трьох роках поляки її вiдбудували, коронний гетьман Конецпольський пихато запитав козакiв латиною: "Ну, як вам Кодак?" На що сотник Чигирина Богдан Хмельницький м'яко вiдповiв гетьмановi тiєю ж латинською мовою: "Що руками робиться, те руками й руйнується:" Через чотирнадцять рокiв Хмельницький вибив їх звiдти! А он пiднiмається вгору битий шлях. То стародавнiй поштовий тракт. Саме ним 1843 року їхав на Сiч Тарас Григорович:

Я дивився на курний шлях. Лишалося зовсiм небагато - уявити поруч iз вiзником невелику кремезну постать свого прадiда:

Перший порiг поминули напрочуд легко. Нашого дуба кiлька разiв хитнуло, понесло швидше i: чотири лави порогу довжиною у три чвертi версти лишилися позаду.

Невдовзi пройшли i другий, Сурський порiг. Цього разу дуб таки дав кiлька вiдчутних сторчакiв, затим вирiвнявся i вiльно понiсся за водою. Це остаточно пiддало нам хоробростi. Усi весело почали цiкавитись найнебезпечнiшим iз порогiв - Ненаситцем, на що Яворницький розповiв нам про свою першу мандрiвку порогами. Про незграбний i хисткий у порiвняннi з нашим дубом плiт, на якiм йому тодi довелося йти, про велику кiлькiсть люду, що гинув на його очах разом iз плотами, особливо на Ненаситцi.

- От який вiн, цей Ненаситець. i хоча лоцмани називають його ще Дiдом, та вiн таки ненаситний i є! Варто трохи загавитися, чи вiтру наскочити зненацька, як вмить об камiння: у трiски! Сьогоднi, здається, вiтру немає, тихо. Та й посудина ця добре тримається в каналi порогу. Гадаю, все буде гаразд.

На третьому, Лоханському, порозi дуб набрав такої швидкостi, що дух перехопило. Та Дмитро Iванович нiби i не помiчав порогiв, i, орiєнтуючись довкола, як справжнiй лоцман, невпинно знайомив нас з мiсцевiстю - усiлякими скелями, балками, островами, навiть камiнням, що погрозливо вищiрялося з води.

- Запам'ятайте, хлопцi, мiж першими трьома порогами вiдстань нiби кимось навмисне роздiлена на рiвнi частини, приблизно по три версти мiж ними, - звертає вiн нашу увагу на те, чого б ми самi нiколи, безумовно, не помiтили. Я те зауваження добре тодi запам'ятав. - А он попереду, лiворуч, з'явився Мурашиний острiв. Свою назву вiн одержав завдяки неймовiрнiй кiлькостi мурах, що розвелися на ньому пiсля того, як вирубали лiс.

Дмитро Iванович пильно вдивляється у добре знайомi йому блакитно-зеленi обриси Заднiпров'я, у темну смугу берегiв, у острови та камiння, що швидко рухаються нам назустрiч, промовляє їхнi назви, немов зустрiчається зi старими добрими друзями, i розповiдає, розповiдає: Його обличчя, завжди спокiйне, а чи не суворе, виглядає майже нiжним.

А Днiпро то розширюється, i тодi його течiя стає повiльною, розлогою - минаємо черговий забiр, яких тут доволi, то знову стискає непокiрну воду гранiт берегiв, i вона набирає швидкостi.

- Отi брили, що так низенько насупилися над водою, це острiв Стрiльний. Попереду за забором два великi чорнi каменi, бачите? Один пiд лiвим берегом, другий пiд правим. Богатирями звуться.

i вiн розповiдає легенду про походження назви цих каменiв, що нагадали менi просто двi добрячi копицi сiна.

Опiсля четвертого - Звонецького або ж Княгининого порогу в чотири лави усiм нам враз стало якось моторошно - як не храбруй, а попереду вже Ненаситецький: Його глухий, потужний, звiрячий рев долинув до наших вух ще заздалегiдь, i зрадливi мурахи побiгли пiд сорочками, треба гадати, у багатьох iз нас. Кожна мить невiдворотно наближала дуба до порогу. Дехто мовчки почав роззуватися, скидати одяг. Та нiхто з того не глузував, адже було моторошно усiм. Лише Дмитро Iванович неначе не чув того ревиська й продовжував про щось бадьоро говорити, однак його слова майже не пробивалися до нашої свiдомостi крiзь усе тужавiючу кригу страху.

Нас несло все швидше i швидше.

Один тiльки погляд на те гостре, вкрите бiлою пiною камiння, що повсюди стирчало з-пiд води, яка кипiла i без вогню, як усе моє єство неначе зависло над безоднею помiж життям i смертю.

Запам'яталось: змертвiлi, зляканi постатi. Бiлi, мов крейда, обличчя сусiдiв. До болю, до судоми мої пальцi вчепилися в колоду дуба. i лише лоцмани спокiйно, зосереджено вдивлялися у це нуртуюче пекло. Перший, на носi, вправно вiдштовхувався iирлигою вiд здоровенних каменюк, що кожної митi поставали на шляху, другий - мiцно тримав стерно, яке так сильно телiпало, що видавалося годi його втримати у руках. Страшне напруження лоцманiв видавали хiба що їхнi паруючi, немов у лазнi, сорочки.

А рев продовжував зростати, хоча, здавалося, куди далi? Усе довкола ревло так, нiби враз загарчали тисячi величезних казкових драконiв. Дуба неймовiрно смикнуло якоюсь шаленою силою, але швидко вiдпустило. Ще кiлька напружених секунд, i все скiнчилося, немов i не було нiчого. Тiльки тут ми помiтили, що й Дмитро Iванович зовсiм спокiйний - на обличчi його немає й слiду хвилювання. Вiн навiть усмiхається!

- Найстрашнiше мiсце на порозi оце Пекло: Попавсь у Пекло, буде тодi холодно i тепло, говорять бувальцi.

Ми обернулися назад у тому напрямку, куди вказував професор i побачили вкриту великими бульбашками та пiною воду, яку по-зрадницьки розтинала могутня скеля. Не вiрилося, що ми спромоглися усе те обминути i вцiлiти.

- То що, братцi, страшненько таки було, га? - в очах у Яворницького застрибали задерикуватi вогники. - Ото, як сидiти вдома, то й пригодоньки не спiткаєш, i серце в грудях спокiйно калатає, а тут, бач, дванадцять лав проскочили! Бiльш такого на нашiм шляху вже не буде, але заспокоюватись рано - рiзне трапляється, можна i на рiвному впасти:

Швидко позбувшись переляку, невдовзi ми знову уважно слухали Яворницького. Досить небезпечнi пороги - Вовнигiвський або Онук-порiг, Будилiвський, Лишнiй пройшли вiдносно спокiйно i вже почувалися нiби бувалими мандрiвниками. За порогом Лишнiм Дмитро Iванович спрямував лоцманiв до берега. i досить вчасно. Небо швидко вкривала важка темно-бузкова хмара. Днiпро загрозливо похмурнiв, по водi побiгли брижi: Здалеку долинули розкати грому.

- Ач, як гогонуло! Дощик таки уперiще: - зауважив хтось iз товариства.

- А що воно за слiвце таке - го-го-ну-ло? - жваво вiдгукнувсь якийсь дотепник.

- А ото таке слiвце, - перехопив жарт Дмитро Iванович, - лежить собi дiд на печi, а за вiкном дощ так i сiче, блискавицi небо на шматки розтинають. Тут i грiм: Як гогоне! А дiд як пер:не! А баба й каже - оце грiм, так грiм!

Вибухнув дружний регiт. Неочiкуване нами таке "наукове" тлумачення народного слова внесло вiдчутне пожвавлення. Дмитро Филимонович й тепер, через стiльки рокiв, весело смiється з цього нехитрого жарту, який я так i не наважилась випустити з цiєї розповiдi, аби не втратити колориту особистостi великого вченого, котрий, гадаю, аж нiяк не потребує мого захисту отаким методом святенницької стерилiзацiї.

- Дощ уже ось-ось мав обрушитися на нашi голови, проте нiхто не турбувався з цього приводу - покладалися на "Чортову хату" - печеру, яку пообiцяв показати нам професор. Старий лоцман спритно керманив туди, куди вказував Дмитро Iванович. Там, у гирлi балки Вiльної, на березi, понад самою водою стирчало якесь дерево. Коли нарештi дiсталися сушi, хмара остаточно вкрила все небо, i нас почали лупцювати великi рiдкi краплi. Ми поквапливо припнули свого дуба до дерева, яке виявилося осокором, i почали енергiйно дертися крутим берегом угору до печери, що знаходилася зовсiм поруч.

Печера являла собою кам'яну природну, або ж видовбану людиною ще за кам'яного вiку, чорнющу вiд диму заглибину з масивним козирком, що звисав над нею. Висота входу була невелика, десь до двох аршин, i, входячи, усiм довелося нахилятися. Сховавшись вiд негоди, що вже розходилася в повну силу в десяти кроках вiд нас, ми почали оглядатися довкола: печера виявилась досить просторою - завширшки до двох саженiв, глибиною до чотирьох. Всерединi кам'яна стеля пiдiймалася куполом, i той, хто був понижче, мiг випростатись на повний зрiст. Врештi, стояти не було нiякої потреби - на пiдлозi, на пiску та попелi лежало чимало крупних каменiв, валялись усiлякi примосточки.

- Надумали чорти оселитися в печерi. Але тут надiйшли люди та й питають: А що це ви тут робите? - Гнiздо собi мостимо, - вiдповiли чорти. - Яке гнiздо? Тут цiла хата вийде! - вирiшили люди та й вигнали чортiв з печери. Сама тiльки назва од них лишилася. Одначе, з того часу який би чорт Днiпром не валандався, а своєї хати не помине. i коли хто з людей натрапить тут на чорта, то вхопить його за хвiст i викине геть. Власне, тепер тут i безхвостих вистачає: Любителями природи себе називають: Такий часом лемент пiдiймуть, стiльки бруду натаскають, що де вже там справжнiм чортам з ними тягатися!

Отак, не полишаючи "чортячої" теми, бо ж розпочалися навiть змагання в обiзнаностi щодо рiзновидiв цього романтичного сiмейства, ми рушили далi в дорогу.

- А бува ще й чорний, рудий, рябий:

- i цапиний, i з поросячим рилом:

- А оцей - дiдько тебе вхопить? Тобто - дiдько!

- Бiса забули?!

- А чорт-товчун, що на горищi товчеться?

Дмитро Iванович слухав нас i усмiхався у свої козацькi вуса, а коли ми остаточно в цiй темi вичерпалися, додав: - А такого чули? - чорт-куцак, що в шкодi був i хвоста позбувся. Ото чоловiк поїхав собi до млина, а чорт тим часом шасть до його жiнки. Чоловiк же з пiвдороги вернувся, бо забув мiшки на борошно, та й застукав чорта в хатi. Схопив сокиру зарубати його, та вiдхопив лише хвоста. Вiдтодi вiн i безхвостий.

Спокiйна, шовкова вода, нiби i не було тiльки-но грози та бурi, несла нашого човна далi, до Хортицi.

Наближався дев'ятий порiг - Вiльний. Дев'ятий i останнiй.

- Мiсцевi називають його Гадючим, - пояснив Яворницький. - Можливо тому, що поруч лежить Гадючий острiв. Острiв, колись вщерть вкритий величезними деревами, давно голий, вкритий хiба що трухлявими пеньками, в яких повно гадюк.

За якихось пiвхвилини ми нарахували на Вiльному шiсть лав i вiдразу потрапили у вузенький прохiд - Вовче Горло, з якого дуб вийшов на велику загату бiля правого берега.

- А зараз на власнi очi побачите найвужчу частину Днiпра, - попередив Дмитро Iванович, - вiдстань мiж берегами - на полiт стрiли.

i справдi, за наступним звивом рiки темнi скелi берегiв стрiмко злетiли догори, подалися одна однiй назустрiч, стиснули у своїх обiймах швидку норовливу воду.

- Оце i є старовинна переправа Кiчкас, яка слугувала людям одвiку. Певен, ще задовго до часiв Київської Русi нею користувалися кiммерiйцi та скiфи. Згадується в лiтописах i рiчка Кiчкасiвка, що колись текла з Татарiї i впадала у Днiпро. Цим мiсцем цiкавились усi, хто дослiджував минуле. Свого часу побували тут i Лясота, i Боплан, i Рiгельман, i Зуєв: Власне, кожен, хто мандрував порогами, Кiчкаса не поминув. До речi, коли Боплан дослiджував у цьому мiсцi Днiпро, то звернув увагу на отой просторий вiдлогий рiг на правому березi i провiстив, що коли-небудь на нiм виникне мiсто. Як бачите, тому вiщуванню справдитися не судилося. Катерина, знищивши Сiч, пороздавала козацькi землi не лише своїм коханцям та фаворитам, а й iноземцям. Оце якраз - нiмецька колонiя у тридцять шiсть хаток, що рiвненько вишикувались одна за одною i створили усього одну вулицю. На вiдмiну од нас, у нiмцiв немає звичаю розбудовуватись та дiлити садибу помiж нащадками. Отож, як започаткували два столiття тому селище на тридцять шiсть родин, то й досi тридцять шiсть хат стоїть.

Швидко зникає з очей за наступними звивами розлогий Кiчкас. Дмитро Iванович спрямовує човна до лiвого берега: - Вважайте, що звiдси, з "Попелища Сагайдака" i розпочинається Хортицька Сiч.

- Нарештi!.. - Ми з натхненням завеслували, поспiшаючи дiстатися берега:

Та не поминуло нас при перших кроках по тiй священнiй легендарнiй землi й деяке розчарування. Надто вже мало лишилося довкола вiд славної, i не такої вже й далекої, минувшини! Хiба що широченнi, глибокi ями з-пiд козацьких куренiв, якi давним-давно пообсипалися, поросли травою та чагарником i, здавалося, усiма покинутi, тепер сумно засвiдчували, куди власне ступає людська нога:

А Дмитро Iванович поспiшав. Вiд залишкiв козацького житла вiн тяг нас далi, до критого дубовим лiсом урочища.

- Сагайдак: Сагайдачний: - вголос розмiрковував вiн iдучи, звертаючись до нас або й до себе. - Ну хто тепер може визначити походження назви цiєї мiсцевостi, га? Чи вона вiд Петра Конашевича, чи вiд того звичайного запорожця на прiзвисько Сагайдак, що за переказами старих людей, жив тут уже пiсля того, як Сiч сплюндрували!

Крiзь пропахлий прiлим листям затiнок дiброви професор вивiв нас на узвишшя - чи то рiг, чи скелю. Звiдси вiдкривався чудовий краєвид - неозорi простори степу. Колонiя Кiчкас. Пiвнiчна частина острова Хортицi. Усе лежало перед нами як на долонi. Тут же, на скелi (узвишшя те виявилося таки скелею над Днiпром), що мала назву Середньої, ми почули вiд свого проводиря цiкаве свiдчення мiсцевих старожилiв. Виявляється, ще в тридцятi роки минулого столiття можна було побачити на нiй "Люльку Сагайдака" - величезний камiнь, схожий за формою на здоровенну люльку з чубуком та притичкою.

- Я ж застав тут лише кам'яне лiжко або крiсло, висiчене, за легендою, також для Сагайдака. Теж чимале, воно мало дещо нахилену площину завдовжки в людський зрiст, та видовбанi заглибини пiд ноги i голову.

Про подальшу нещасливу долю лiжка Сагайдакового ми вже дослуховували в човнi. Мусили квапитися. Усi нашi поривання пристати ще й до наступної скелi зi смiшною назвою Дурна та двох iнших на ймення Стоги Яворницький вiдхилив. i мав рацiю - день спливав швидше од Днiпрової води, i часу в нас лишалося обмаль, бо кожен мусив наступним ранком стати до своєї роботи.

Пам'ятаю хiба, як зовсiм ненадовго ми все-таки вiдвiдали один iз трьох каменiв-скель - Стовпiв. Саме третiй - Диван. i справдi: на цiм каменi ми побачили найсправжнiсiнький диван. Щоправда, кам'яний та завеликий. Дмитро Iванович повiдав нам, що, за легендою, на нiм сидiла сама Катерина друга. Та найцiкавiшим на Диванi виявилося видовище, що неочiкувано вiдкрилося нашим очам з висоти: Днiпро, тут значно ширший i спокiйнiший, рiзко розтинався на два рiчища вимрiяною нами Великою Хортицею, i вона, така спокусливо близька i гарна зi своїми загадковими стрiмкими берегами, тепер уже повнiстю заволодiла нашою уявою.

- Хортиця! Пливемо швидше до неї! - почали квапити найнетерплячiшi. Тут нам раптом вiдкрилась дивна властивiсть Дивану. Гучнi вигуки поверталися до нас вiдлунням. Звук не лише пiдсилювався, а й зберiгав характерний тембр голосу. Гукнеш басом - вiдлунить тобi басом, гукнеш дискантом - у вiдповiдь дискант.

Спускалися до дуба зi скелi iншим боком i побачили камiнь з великою, близько двох метрiв у дiаметрi, заглибиною. Сферична форма тiєї заглибини була досить-таки правильною, а поверхня зовсiм гладкою - часом не штучна?

- А оце вам i "запорозька миска"!

- Чом запорозька миска?

- Бо за переказами з неї їли запорожцi цiлим кошем. Влаштовувалися довкола, виймали з-за халяви свiй найголовнiший "струмент" - дерев'яну ложку та й заходились один поперед другого сьорбати кулiша. Хто ж часом позбувся власної ложки або кому бiля миски мiсця не вистачило, - того пригощали з громадської, iз держальцем "усього" в три аршини - встигай лише ковтати!

До Хортицi пiдходили правим рукавом рiчки, тобто Рiчищем. Дмитро Iванович повiдав нам, що за часiв Київської Русi вiд острова вiдходили княжi дружини на битву з татарами, i що тодi вiн мав iншу назву - Варязький, i що, нарештi, iснує гадка: буцiмто колись острiв був часткою материка.

- А о-он щiлина на горi у схилi берега. Бачите? То вхiд до печери. Мiсцевi називають її Змiєвою, бо там водяться змiї. Печера всерединi досить велика, в нiй ще донедавна можна було знайти рiзнi речi запорожцiв.

Нарештi! Нарештi ми стоїмо на землi першої прославленої Сiчi Запорозької. Час i тут так само, як на "Попелицi Сагайдака", наклав свiй вiдбиток. Вiд куренiв лишилися вже знайомi нам збур'янiлi ями. Втратили поважний вигляд i колись потужнi фортифiкацiйнi укрiплення. Колись високi вали, широкi та глибокi рови, такi, що кiнь, потрапивши до них, так i гинув, не в змозi вискочити, тепер остаточно занепали - обсипалися, поросли калиною, колючками, лiщиною.

Проте укрiплень на островi було чимало. Вали тяглися через острiв галявинами, лiсом, яругами. Ми вражено слухали Дмитра Iвановича, що оперував такими подробицями, цифрами, знанням усiляких тонкощiв щодо подiбного роду споруд, нiбито усi тi кутовi квадратнi редути, довжелезнi окопи, куренi будувалися саме пiд його орудою.

- Спочатку засипали в гармату вiдро пороху, потiм клали камiння або вилитi iз залiза круглi, як опука, ядра, пiдносили вогонь, i: Вже тiльки їхнiй посвист у повiтрi наганяв такого жаху на ворога, що той бiг, немов заєць!..

Неподалiк вiд берега, у невеличкiй балцi професор вiдiйшов од укрiплень i зупинився: - Ось на цiм самiм мiсцi був колись цвинтар. Я ще встиг його побачити. Дерев'янi хрести: Бо кам'янi - то привiлей козацької старшини. i капличка стояла. У капличцi тодi вже нiчого не лишилося. Козаки ж тримали там хрести, iкони, корогви. Капличку ту певно люди розiбрали на паливо: Загалом тут, на пiвнiчнiй частинi острова, я нарахував колись чотири цвинтарi. Могили на них, головним чином, були загальними. Виняток становила старшина. Її ховали окремо.

Що вiдчували ми на тiй землi, на козацьких могилах? Важко тепер пригадати: Пам'ятаю хiба, як охопленi усвiдомленням того, де власне ми стоїмо, чиї останки лежать пiд нашими ногами, принишкли, стояли й слухали мовчки. Кожен, звичайно, думав своє. Уявляв своє. Та, певно, було тодi i щось спiльне у наших почуттях. Чи не туга по нашiй непересiчнiй, але захланнiй iсторiї, чи не гордiсть за цю iсторiю й жаль, що могили, козацькi пам'ятки покинуто напризволяще, i вони просто гинуть на очах?.. Проте ми були молодi, а молодим, як вiдомо, оптимiзму не позичати, до того ж i часи були оптимiстичнi, тому й вiрили, що все це тимчасовi труднощi й усе вiдродиться. Та чи й могли ми тодi думати iнакше?

Далi, вглиб острова Дмитро Iванович твердо вiдмовився нас вести, бо сонце торкалося небокраю, отже мали якнайскорiше вертатися. i чим швидше, тим краще. Але ми нiзащо не погоджувалися на це. Бо ж як? Побувати на Хортицi i не побачити на власнi очi легендарного дуба? Дуба, про якого свiтом шириться поголос, що саме пiд ним козаки писали отой вiдомий лист турецькому султановi?!

i ми таки умовили професора.

Дерево виявилося завеликим навiть для нашої гарячої уяви - затiнок вiд його могутньої, у 18 стовбурiв, крони сягав до 40 метрiв у дiаметрi. За словами Дмитра Iвановича, а вiн-бо знав те достеменно, дубу буде рокiв сiмсот - вiсiмсот.

- Пiд ним сидiли ще стародавнi слов'яни. Побували пiд ним також i Ласота, i Боплан, i Тарас Шевченко. Менi самому пощастило не один раз тут заночувати:

Невдовзi нас знову м'яко гойдала Днiпрова хвиля. Попереду зворотний шлях на тi ж самi вiсiмдесят верст, що ми так легко поминули у першiй половинi дня, але тепер уже проти течiї. Тож на весла налягали щосили. Аби пiдбадьорити нас, дещо притомлених з незвички, Дмитро Iванович затягнув стару козацьку пiсню, не пригадаю вже яку, i ми вiдразу її пiдхопили. Денна спека мало-помалу спадала, вiд рiчкового простору повiяло прохолодою.

Першого порогу досягли досить швидко. Човна довелося перетягати по камiнню старим бурлацьким способом. Вiдтак i мандрували - де веслували, а де тягли дуба линвою.

Яворницький продовжував розповiдати про балки, печери, села, повз якi проходив наш шлях. Тодi, 1927 року, за кiлька мiсяцiв до закладки Днiпрогесу, вiн уже знав про цей проект i розповiдав нам.

До сутiнок, не звертаючи уваги на втому (та й чи наважився б хто на неї жалiтися, коли прикладом невтомностi був сам Яворницький), ми встигли оглянути ще одну печеру.

Печера ця знаходилася поблизу великої скелi - Дзвiницi, яка дiйсно скидалася на дзвiницю. Звалася вона Школою - всерединi на її станах було намальовано червоною фарбою великi лiтери: Е, И, Т, Н, М та iншi. Лiтери цi одразу впадали в око з темряви провалля, куди ми пропхалися крiзь невеликий отвiр у каменi. Але не заради отих лiтер, написаних, зрозумiло, найостаннiшим часом, затяг нас сюди професор. Колись печера слугувала притулком нашим дуже далеким пращурам. За свiдченням iсторика Новицького, у плiснявих закутках цiєї таємної схованки мiсцевi жителi ще на початку минулого столiття знаходили бронзовi наконечники стрiл.

Печера була досить високою i розтиналася на два вузьких тунелi або ходи. Один iз них, з небезпечно глибокою розщелиною пiд ногами i занадто вже вузький, вiв кудись у темряву. Другий - ширший, тягнувся похилою стежкою униз до берега. Саме ним i вивiв нас до човна Яворницький.

Майже поночi пiдiйшли до села Вiйськове, що стояло понад лiвим берегом, зовсiм неподалiк вiд Ненаситця. Здавалося, опiсля такої напруженої подорожi тiло i мозок волають лише одного - впасти i заснути. Але то був би не наш Дмитро Iванович, якби не використав ще одну чудову нагоду почастувати нас оповiдками про Сiч, цього разу з вуст народних, i не влаштував усе товариство на ночiвлю до стареньких дiда з бабою, якi з дiда-прадiда вважалися на селi сiчовиками.

Даремно мостилося для нас у клунi свiже сiно, яке ще дихало п'янкими степовими вiтрами, бо майже до перших пiвнiв сидiли ми на призьбi пiд хатою i з цiкавiстю слухали переповiдi стареньких. А з першими променями сонця наш дуб уже штурмував Ненаситець.

Коли ж нарештi на обрiї забовванiли солом'янi стрiхи Лоц-Кам'янки, села, де, мiж iншим, майже кожен тодi був спадкоємним лоцманом, нам стало трохи сумно. Подорож добiгала кiнця: Чудова, незабутня подорож.

- Ну от! Здається, усi живi-здоровi: Нiкого нечистий не вхопив на порогах, - задоволено усмiхався Дмитро Iванович у вiдповiдь на нашу щиру дяку за мандрiвку. i, мабуть, не я один у тiй хвилi подумав про себе: от якби знову трапилася нагода здiйснити таку екскурсiю!

Як не дивно, але для мене це бажання здiйснилося. Ще п'ять разiв я спускався порогами разом iз Яворницьким. i кожен раз це була нова яскрава подорож. Однак враження вiд тої, першої, запам'яталися найбiльше:

Впродовж розповiдi про тi давнi пригоди, про самого Дмитра Iвановича, в мого дядi поступово зростало хвилююче радiсне пiднесення. Вiн нiби знову i знову повертався у вир тих давнiх подiй, знову їх переживав. Тi почуття передавались i слухачевi, збуджували його уяву.

Сподiваюся, що хоча б деякою мiрою автору цього нарису вдалося передати настроєву тональнiсть, притаманну оповiдачевi, та додати кiлька штрихiв до портрета великого вченого.

Часопис Сiчеслав, 2007 рiк