Уривок з повiстi Тараса Шевченка "Княгиня"

Надворi вже смеркало, коли я (бо цей кубiчний, бiлявий хлопець був нiхто iнший, як скромний автор цього, хоч i не сентиментального, а проте сумного оповiдання) пiдiйшов до нашого перелазу; дивлюся через перелаз на двiр, а там пiд хатою, на темному, зеленому, оксамитному шпоришi всi нашi сидять собi гуртом i вечеряють; тiлько моя старша сестра й нянька Катерина не вечеряє, а стоїть собi бiля дверей, пiдперши голову рукою, i нiби поглядає на перелаз. Як висунув я голову з-за перелазу, вона скрикнула: "Прийшов, прийшов!", побiгла до мене, вхопила на руки, понесла через двiр i посадовила вечеряти, сказавши: "Сiдай вечеряти, приблудо!" Повечерявши, сестра повела мене спати i, поклавши в постелю, перехристила, поцiлувала i, усмiхаючись, знову назвала мене приблудою.

Довго не мiг я заснути: подiї минулого дня не давали менi спати. Я все думав про залiзнi стовпи та про те, чи говорити менi про них Катеринi й Микитi, чи нi. Микита, думаю собi, був раз з батьком в Одесi й напевне бачив тi стовпи, - як же я говоритиму йому за них, коли я їх зовсiм не бачив? Катерину можна б одурити... та нi, не скажу їй н?чого; i, подумавши ще трохи про залiзнi стовпи, я заснув.